ОНИ ВОЗВРАТИЛИСЬ ИЗ АДА

  8 августа на место дислокации в Николаев вернулся личный состав 79-й отдельной аэромобильной бригады. Десантники вырвались из пограничной зоны на Донбассе, где их обстреливали из тяжелой артиллерии.

"Встретить бойцов собралось более тысячи николаевцев. Многие имели национальную символику на одежде, а в руках держали цветы, государственные флаги Украины или знамена 79-й бригады. Ворота военной части украсили детскими рисунками. Бойцов встречали возгласами "Героям слава!", - сообщают интернет- издания.

"Такое впечатление, что я побывал на другой планете. Пепел, обломки, ожоги от "Града", страх и боль наших ребят.   Одним словом - война…"

ПОЛТОРА МЕСЯЦА ПОД ПРИЦЕЛОМ

 В мирную жизнь 39-летнего куцурубчанина Николая НАТОЧИЯ война ворвалась в конце марта. Как и сотни николаевских ребят района и области, его призвали в первую волну мобилизации.

 - Долго с нами не возились. Сказали: "Собирайте вещи, и на службу". Ранее я не служил в армии по состоянию здоровья. В этот раз медкомиссию никто не проходил, - рассказывает Николай. - Две недели жили под Херсоном в палатках (посёлок Костогрызово). Туда нас отправили под предлогом военных учений на 45 суток.

 В обязанности солдата ремроты в/ч 0224 (79-я аэромобильная бригада) Николая Наточия входило обслуживание военной техники, оружия, "туров" (самонаводящихся ракет). Среди 2000 человек бригады, были ребята с Очакова и района. Николай знал об этом, но больше общался с теми, кто по долгу службы находился рядом.

 - После обострения ситуации в стране отправились   в сторону Востока. В Мелитополе немного отдохнули и пошли дальше. В Донецке на нашу колонну напали, - с болью вспоминает военный.

 Тогда при входе в сердце Донбасса белым днём их встретили шквальным огнем. Нападающие заняли очень выгодную позицию на Саур-могиле. На этой высоте сохранились окопы и катакомбы еще со времен Великой Отечественной войны.   Именно там расположились и прятались боевики. Это был первый бой Николая - один груз 200 и девять раненых (груз 300)…

 Только по прибытию на Мариновскую таможню выдали бронежилеты,   военные начали окапываться,   занимать свои позиции.   С тех пор окопы стали для них ночлегом   и единственным убежищем на долгие месяцы.

№№67-68 від 11.07.2014р. 
"…МИ - УКРАЇНЦІ, СИЛЬНІ, ЄДИНІ! ЯКЩО ХТОСЬ НЕ ВТОРОПАВ, ПОВТОРЮЮ ЩЕ: ВІД ЛУГАНСЬКА ДО ЛЬВОВА - УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!"

Ці слова з пісні "Україна понад усе!", яку не побоялися написати і викласти кліп в інтернеті луганські студенти з гуртожитку біля захопленого терористами СБУ (до речі, і гуртожиток після того, як на ньому вивісили український державний прапор, теж був захоплений автоматчиками), доводять, - патріотизм та національний дух для переважної більшості українців нині не пустий звук. І нікому не можна залишатися осторонь, коли йде мова про мир і спокій у нашій Вітчизні. Тому люди, які зі зброєю в руках відстоюють їх зараз на Сході України, гідні поваги.

Як наші земляки Віталій Петрович Швець та Вадим Олександрович Іксар, яким після демобілізації з зони АТО та повернення додому військовий комісар Очаківського райвійськкомату Г.П. Леурда вручив Подяки за сумлінно виконаний військовий обов'язок, відданість та стійкість.

З одним з цих мужніх чоловіків після нагородження ми й поспілкувалися.

Вадим Олександрович розповів, що він мешкає у Куцурубі, де займається приватним підприємництвом. Призвали по мобілізації його 24 березня. У складі однієї з миколаївських військових частин після місяця курсу підготовчих навчань, він приступив до виконання завдань у зоні АТО з 1 червня.

Незважаючи на те, що останні десятиріччя армії не приділялося достатньо уваги, завдяки нинішній всенародній підтримці та допомозі країн-членів ООН, сьогодні, як запевнив наш співрозмовник, він та його товариші засобами захисту (шоломами, бронежилетами) та продуктами харчування були забезпечені повністю. Як пожартував чоловік, хоч американський пайок і поживний, та все ж "рідна" тушонка смачніша! Та й мирне населення, яке вже досить настраждалося від вибухів, обстрілів та розрухи, і прагне якнайшвидшого відновлення миру і спокою, допомагало не тільки лад у відвойованих в терористів містах наводити, а й ділилося власними запасами. Одного разу, як пригадує, навіть цілу свиню привезли. Вдосталь вистачало і боєприпасів.

Звісно, зізнався Вадим Олександрович, знання та навички, які засвоїв свого часу на строковій службі, йому як старшому навідникові гаубиці Д-30, дуже стали у нагоді. А дещо, як наприклад, пряму наводку, довелося опановувати уже безпосередньо на місці. Бо, за словами його комбата, "як припече, то все засвоїш". І, хоч на початку було трохи лячно (бо знову таки, за словами того ж комбата, "не бояться лише дурні, адже спрацьовує інстинкт самозбереження"), з часом звик.

ПРО ПРОБЛЕМИ ТВАРИННИЦТВА, ВЛАСНУ ПЕРЕРОБКУ, СТАВКОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ІНШЕ

№№ 63-64 від 08.08.2014р.

Є.А. СКРИПНИК: "ЯКБИ МИ ВІДЧУЛИ, ЩО НАШЕ МОЛОКО

ДІЙСНО ПОТРІБНЕ, МИ Б ЗАЙМАЛИСЯ РОЗВИТКОМ ТВАРИННИЦТВА"

Корів тримаємо небагато - 200 голів дійного стада, бо профільною культурою у господарстві все ж є виноград, під посадки якого зайнято майже 800 га землі. А він потребує дуже багато часу та уваги, адже це повністю ручна праця - від обрізки й аж до збору врожаю. Єдине, що механізовано, - культивація та обприскування.

Зараз, корови переведені в літній табір, вільно пересуваються на свіжому повітрі, що дозволяє підвищувати продуктивність надоїв. Телята теж надворі, окремо найменшенькі й трохи старші.

Свого часу корови для господарства закуповувалися високопродуктивної голштинської породи. У господарстві велася й власна селекційна робота. Але це справа досить непроста й за часом довготривала, бо результати відбору видно лише з роками. А для того, наприклад, щоб виростити лише одну теличку, - потрібно три роки.

Поголів'я корів ми увесь час поновнюємо, вирощуємо близько 50 теличок для відновлення стада. Бо ж йде відбракування тварин - з низькими надоями, хворих, скалічених. Ми, навіть роги поприбирали, бо рогами вони калічать одна одну, коли бійки між ними трапляються. Адже у корів все, як у людей, буває. Теж старшинство існує. Корова, яка гарні надої дає, завжди першою до годівниці підходить, першою на доїння йде. Бо, у "лідерах" ходить, є "королевою" стада. Й це насправді так, стовідсотково.

І хоч доїльна зала на фермі відсутня (при даній кількості поголів'я її будівництво було б нераціональним), проте встановлено молокопровід, що дозволяє забезпечити закритий цикл усього процесу доїння, з дотриманням певного температурного режиму. Звісно, це підвищує якість молока, яке у господарства на сьогодні приймає фірма "Лакталіс" по 3.80 грн. за 1 літр (за ціною вищого сорту). У населення ця ж фірма приймає молоко по 2.10 грн. за 1 л, (бо відповідні стандарти якості у домашніх умовах забезпечити, практично, неможливо).

ПИСЬМО О МОЕМ ПРАДЕДУШКЕ!!!

  №№37-38 від 9 травня
Мне очень хочется, чтобы на страницах вашей газеты появился рассказ о моем прадедушке Евстафии Соротяке.

Война 1941 г. вошла в каждый дом. Почти в каждой семье кто-то воевал и не вернулся с фронта. Поэтому День Победы - это всенародный праздник. А в нашей семье 9 мая - это дедушкин день, мы с мамой всегда его поздравляли. Но к большому сожалению в этом году, на 94-м году жизни, моего любимого деда не стало. Пусть о нем узнают все, потому что он настоящий герой.

Детям сложно писать о войне. Я знаю о ней лишь по фильмам, рассказам учителя, но больше всего - от дедушки.

"Страшно было на войне…", -  часто говорил дедушка, вспоминая один из боев, когда ему прострелили ногу. Вспоминает и… плачет, мой сильный, мужественный дед. Однажды он спас своего друга, я думаю, что в тот день был спасен не только его друг, но и я. 

4 мая 2014 года - 40 дней, как не стало моего дедушки. Но он и его рассказы всегда будут жить в моей памяти. Пускай земля ему будет пухом.

«Спасибо деду за Победу,

За каждый отстоявший дом,

За небо чистое, за веру,

За то, что мы теперь живем!».

                                                                                                                   Влад СОРОТЯК.

НАЙСТАРШІЙ ВЧИТЕЛЬЦІ КУЦУРУБСЬКОЇ ЗОШ - 85

   №№37-38 від 9 травня
9 травня Кобилянській (Горгуленко - дівоче прізвище) Валентині Федорівні виповнюється 85 років. З 35-ти річним стажем і 30 років уже на заслуженому відпочинку учителька географії. Народилася вона в селі Куцуруб в 1929 році у сім'ї селянина - бідняка Федора Івановича, 1906 р.н., що родом був з Таврійської сторони, нині смт.Геройське, її матір - Євдокія Софронівна, 1907 р.н. (за дівочим прізвищем Манжос предки були французами), родом із села Іванівка. Пам'ятає Валентина Федорівна ті часи, коли хлібороби почали йти у колгоспи, і  як їм тяжко було працювати, обробляючи землю волами, як тяжко працювали і діти, збираючи колоски в полі, як жали серпами, та місили глину босими ногами, щоб побудувати житло. В 1937 р. Валентина Федорівна пішла до першого класу Куцурубської школи (приміщення біля лиману ще збереглося) і мріяла вже тоді бути вчителем, виховувати та навчати дітей. 4 роки провчилася, і її навчання перервала війна 1941 року.

Батько пішов на фронт, а жінки-односельчанки з дітьми виживали як могли, " - згадує вона: дуже голодували, не було у що вдягнутися, та врятувало їх те, що ловили в лимані рибу і вирощували городину, яку поливали водою з лиману. Батько її - Федір Іванович пройшов усю  війну, неодноразово був поранений, а також полонений, повернувся додому лише в 1945 році інвалідом І групи. Пам'ятає Валентина Федорівна, як в 1944 році до села Куцуруб зі сторони Парутиного по центральній вулиці прийшли воїни-визволителі, як раділи односельці, зустрічали їх на прогоні, пригощали хто хлібом, хто крупою, а хто виносив і останню картоплю, бо це був березень місяць. "Це така була радість в усіх, що ніби ми зібрались на єдиний день народження", - згадує Валентина Федорівна. Потім були тяжкі часи повоєнні. Треба було відбудовувати села, мир прийшов у домівки, та не було за що жити. Довелося багато працювати, люди хворіли, але прагнули вчитися, щоб покращити своє життя. Продовжила і Горгуленко Валентина своє навчання спочатку в сільській школі - це 4, 5, 6 класи, де вчителями після війни були десятикласники довоєнні, учні зі шкіл міста Очакова: Гаркуша Микита Олександрович, Лукашенко Микита Павлович, Кучерява Валентина Степанівна. "В 1947 році ми перейшли на навчання в Очаківську школу (російську) № 2, а потім в українську № 1. Ходили пішки босі, роздягнені, голодні, але дуже хотіли вчитися", - згадує Валентина Федорівна. В 1950 році, закінчивши школу, вона вступила до Одеського університету ім. І.І. Мечнікова на географічний факультет. В 1955 році закінчила навчання і поїхала працювати учителем семирічної школи в село Пиняни Самбірського району Львівськлї області. 4 роки там працювала, випустила старшокласників зі школи і повернулася в рідне село Куцуруб. 31 рік присвятила Валентина Федорівна освітянській праці, навчаючи учнів географії. Випустила 4 класи, тут вийшла заміж, народила трьох дітей, має четверо онуків і двоє правнуків. Нагороджена медаллю "За доблестный труд в годы войны", має нагороду "До 60-річчя з дня визволення України від німецько-фашистських загарбників", а також медаль "Ветеран праці".

Валентина Федорівна має тісний зв'язок зі школою, вона продовжує виховувати як своїх колишніх учнів, уже батьків , так і самих колег, вірить в Бога і вважає, що саме тому пощастило їй в житті, що народилася вона в День Перемоги - 9 травня.

Пікуль Т.В.

Директор Куцурубської школи

Ключко П.В.

Керівник гуртка "Народознавство"

Куцурубської ЗОШ.

Информацию поможет найти "КОЗА"

 №№33-34 від 26 квітня

 «Свободный доступ до информации -  каждому!», «Равные возможности получения информации – всем!» - эти лозунги библиотечного сообщества сегодня наряду с  бескорыстным добровольным участием в создании интеллектуальных проектов по типу «Википедии» очень напоминают по сути всем известный лозунг Великой французской революции «Свобода! Равенство! Братство!» который был сформулирован в «Декларации прав человека и гражданина» во Франции еще в 1789 году и по сей день является не только девизом Франции, но и всемирным лозунгом народного единства

Библиотеки Очаковщины предлагают читателям воспользоваться своим правом человека и гражданина на информацию, которая уже сегодня признана мировым сообществом как ресурс будущего. Объединив свои информационные ресурсы, библиотеки района имеют возможность помочь читателю вне зависимости от места его проживания и ограниченных возможностей библиотеки, обслуживающей данный населенный пункт.

В районе создана библиотечная служба коллегиальной ответственности «Користувач запитує», которую мы с легкой долей иронии назвали «Коза», превратив в аббревиатуру первые слоги слов названия.

Библиотекари решили на деле реализовать права наших читателей на информацию и отстоять свое главное назначение: библиотека – центр информации.

Любая из библиотек района согласна предоставить литературу, разыскиваемую коллегами по запросу читателя. Каждый сельский житель должен знать, что при отсутствии необходимой литературы или информации в вашей сельской библиотеке, запрос передается в методцентр, который запускает механизм поиска .

В Очаковском районе имеют доступ до сети интернет 2 сельские библиотеки – Черноморская и Парутинская , 2 центральные библиотеки. Кстати, компьютеры в Центральную библиотеку, Парутинскую и Черноморскую сельские библиотеки были подарены меценатами для читателей, благодаря большой творческой и общественной деятельности библиотекарей, как оценка их заслуг на ниве просвещения читателей. Четыре этих библиотеки берут на себя коллегиальную ответственность за предоставление информации с использованием всех имеющихся у них возможностей. Кроме того, мы рассчитываем на волонтерское братство . Пока мы имеем волонтеров среди своих сотрудников: библиотекарь Куцурубской библиотеки оказывает интернет -услуги читателям по своей инициативе и за свой счет. Мы верим, что когда вам понадобится адресная помощь, она обязательно придет от наших читателей.

  На сегодняшний день оснащены компьютерными комплексами  Дмитриевская, Куцурубская,  Каменская, Ивановская сельские библиотеки. Они пока еще не подключены до сети интернет, но у читателей появилась возможность поучиться работать с печатными текстами , воспользоваться ксероксом, распечатать информацию с электронных носителей – флешек, дисков.

 Не упускайте свой шанс на будущее – оно за информационными технологиями!

                                                               Н. Кривоносенко, директор Очаковской ЦБС

ЩОБ ЖИТТЯ БУЛО БАРВИСТІШИМ

№№33-34 від 26 квітня

Усі відвідувачі міської бібліотеки, завітавши до неї ще у зимові холоди, були приємно зачаровані ніжними квітами у горщиках, що прикрасили читальну залу, а згодом і абонемент. Від їх яскравого різнобарв'я так і віяло подихом весни, створювалася атмосфера тепла та затишку. Більше того, виготовлені вони були так майстерно, що на перший погляд, здавалися живими. І лише уважно роздивившись, та торкнувшись тендітних пелюсток, можна було зрозуміти, що краса ця - рукотворна. А створила їх звичайна сільська трудівниця - виноградар з с. Куцуруб Тетяна Сергіївна Зарічна. Жінка розповіла, що рукоділля вабило давно. Ази вишивання та в'язання, вивчені у школі, давали змогу й пізніше оздоблювати та виготовляти якісь нескладні  речі. А побачивши у міській бібліотеці (активною читачкою якої вона є) журнал "Жасмин", "захворіла" ужитковим мистецтвом. Справа в тому, що цей журнал, який почав виходити з 2012 р. (а бібліотека його передплатила у 2013р.), і розрахований саме на тих, хто прагне зайнятися ручною творчістю, та пропонує майстер-класи щодо виготовлення різноманітних поробок.

Розпочати жінка вирішила з квітів: уважно переводила малюнки, підбирала необхідний матеріал, вивчала техніки виготовлення (а їх було чимало - пейп-арт, декупаж, квілінг, скрапбукінг, теймарі тощо). А потім, взялася власне за роботу. Й один за одним почали з'являтися на світ горщики з яскравими та барвистими примулами, нарцисами, сакурою, лілеями, мальвами… Всіх і не перелічиш. А допомагав Тетяні коханий чоловік, якого вона лагідно називає теж квітковим ім'ям - Васильок. Удвох робота посувалася швидше та веселіше. Й за горщиками квітів з'явилися вигадливі будиночки - спочатку зимовий, а потім і літній.

Так захопилася, що вирішила на цьому не зупинятися, а освоювати й інші напрямки - бісероплетіння, писанкарство, виготовлення ляльок-мотанок тощо. Навіть улюблений журнал "Жасмин" на 2014 рік вже сама додому передплатила, аби завжди був під рукою. Радіє, що й для Василька там є цікаві "чоловічі" поробки.

Було б бажання, а якихось особливих коштів для цього зовсім не треба, бо виготовляти поробки, загалом, можна з такого здавалося б непотребу, як бляшанки з під пива, пластикові пляшки, старі газети та ганчір'я.

А далі Тетяна, коли досвіду і навичок ще трохи набереться, то й власні оригінальні роботи планує створювати. Шкода лише, що часу зараз бракує, бо ж робота на винограднику розпочалася… Та заняттю для душі завжди можна якусь годинку приділити - вважає. Адже завдяки цьому наше життя стає набагато цікавішим і різнобарвнішим.

                                                                                                                                      Л. КОЧМАР.

Бліц-опитування "ВСІ МИ ДІТИ ТВОЇ, УКРАЇНО!"

Багато дорослих не встигають "переварити" той мегапотік інформації, що надходить до нас з різноманітних джерел, стосовно ситуації, яка склалася у нашій державі. Тому ми вже звикли до суперечок і дебатів у маршрутках, біля магазину чи на зупинці... Я ж вирішила побесідувати з найменшими громадянами нашої країни. По-перше, тому, що вони як лакмусовий папір вбирають у себе емоційний заряд оточення, й до того ж, вірю в твердження: саме діти завдяки своій безпосередності, щирості та неймовірній проникливості  справді здатні промовляти істину. Тож, чи стоять вони осторонь проблем, які турбують нині кожного? Що маленькі українці вважають патріотизмом? Чи вважають себе патріотами? Якою бачать країну сьогодні і у майбутньому?

І ось що вдалося почути від покоління, вихованого у незалежній державі…

Кіра і Максим Стеля, 5 років. - «Ми живемо в Україні. Часто гуляємо з сестрою на вулиці, а папа й мама дивляться телевізор. Нам не дозволяють новини слухати, не можна, бо там зараз усе погано (розповідає Максим).

- Я думаю, що зараз війна, - додає сестричка Кіра, - я коли їхала до Очакова за "туфельками", бачила військових і їхні машини. Вони сильні і красиві.

- А воєнські воєнні і мають бути красивими, блискучими і гарно зачесаними, - додає хлопчик, - якби я був Президентом, я б зробив так, щоб не було війни. Бо війна - це коли всі плачуть, і мами, і бабусі». 

Саша Мячков, 5 років. «Я живу в Україні, де всіма людьми командує Президент. Це складно, але робити цю роботу треба. Інакше ти не любиш свою країну».

Андрій Черевко, 6 років. «Країна», це там, де всі  постійно працюють, щоб заробити "дєнюшку" на цукерки. Працюють всі: і мами, і татусі. І в селі працюють, щоб гроші отримувати, і у містах, і де прийдеться… Я теж працюю в дитячому садочку. Да! Ми малюємо, вирізаємо і ще багато чого робимо.

Ніколь Курдова, 6 років. «Я живу в Україні, тут би і хотіла жити… Але вона зараз понівечена, зажурена. Хочу, щоб всі люди були здорові і щасливі. І не воювали, бо у нас майже війна. Ось мій тато ніколи не воює, і нікому не радить.

Юлія Ворзуль, 13 років. «Патріотизм це любов до Батьківщини, до місця, де народився і живеш. Сьогодні Україна переживає дуже складний період, складається враження, що наші політики не можуть навести лад. Звичайно хотілося б жити у незалежній Україні, але зважаючи на останні подіїї, хто зна, як буде ... (хоча прикро про це говорити). Та, як би там не було, про місце, де народився і живеш, треба  дбати.

А взагалі-то політикою не цікавлюсь, бо це все брудні ігри багатіїв».

Маша Майстрюк, 6 років. «А я хочу, щоб Україна була радісною: і зараз, і коли я виросту»!

Ігор Кошовий, 10 років.

«Патріотизм, це коли люди віддають своє життя за Україну. Це для людей особливих, далеко не кожен здатен на подвиги. Тому себе патріотом не вважаю, хоча місце, де родився і живу, люблю.  І таких звичайний людей, мабуть більше, які шукають для себе де краще, зручніше, стабільніше…

А свою Україну дуже хочеться бачити сильною, красивою і квітучою. Попри усі складнощі, які вона сьогодні переживає».

Даша Сідорська, 6 років. «Україну зараз треба захищати від бандитів. А щоб не давати іншим бити нашу країну, потрібні солдати. Я люблю свою Україну, і хотіла б тут жити. А ще, в такому будинку як Янукович. І всі люди, щоб були здоровими і також жили як Янукович».

Юлія Єрхан, 9 років. «Я себе вважаю 
патріоткою. А патріотизм - це турбота про країну, і любов до неї. Україна раніше була нормальною. Нашою. Тепер її хоче забрати Росія. Деякі мої друзі-однолітки бояться, що їх батьків заберуть воювати.

Я б хотіла, щоб Росія не забирала Україну. Думаю, якщо треба, то свою державу просто необхідно захищати, і людей, які можуть і хочуть це робити, у нас багато. Хоча армія в нашій країні не сильна, Янукович все продав.

Хочу жити в своїй Україні, де ми, тільки ми господарі. Вірю, що все зміниться на краще».

З дітьми бесідувала   Н. КОШОВА.

СЕКРЕТИ СІМ`Ї ІЛЬЇНИХ

№№21-22, від 14 березня

У кожної людини є свої секрети. А у сім`ї - тим паче. І так цікаво, коли вдається трохи підняти цю завісу… Сім`я Ільїних з Куцурубу чемно допомогла мені це зробити.

Про голову родини - Романа - чула неодноразово, здебільшого схвальні відгуки. А якось й особисто переконалася в його професійності.  Присівши перед дитиною навпочіпки, перестала відчувати коліно. Згодом нога розпухла і з`явилися больові відчуття. Перше, що спало на думку - зателефонувати. Обдзвонивши маму з Дмитрівки, подругу з Миколаєва, порадившись з чоловіком  - висновок був один - йду до Ільїна! (вони одностайно мені порадили саме його).  Послухала... Пішла... Справді допомогло!

Шостий рік поспіль в Куцурубській сільській лікарняній амбулаторії (нині центр первинної медико-санітарної лікарняної допомоги) працює Роман Володимирович Ільїн. Село чимале, на обслуговуванні 2131 людина, з них 565 - пенсіонери, 381 - діти. Часто до нього, як до «швидкої», звикли звертатися мешканці села й навіть Очакова. Бо знають, він не відмовить, а якщо необхідно, навіть терміново приїде на власному авто.

- Це не просто гарний спеціаліст, а й сумлінна та відповідальна людина. Коли з моєю дитиною трапився трагічний випадок, він сам супроводжував нас до Очакова, а згодом у кареті швидкої й до Миколаєва. У будь-який час йому можна зателефонувати, і він ввічливо відповість на будь-яке запитання. Не чула, щоб комусь відмовляв, - говорить про Романа Володимировича односельчанка Оксана.

Професійний, виважений, поміркований - характеризують його колеги.

Немісцеві знають Романа Володимировича більше як спеціаліста з лікування опорно-рухової системи та масажиста. Свого часу він працював у Росії тренером-лікарем у футбольному та хокейному клубах з одноіменною назвою "Волга". Саме там він більше спеціалізувався на вивихах, забоях, розтягненнях та переламах. Також займався лікувальним та оздоровлюючим масажем.

 А почалося все з далеких 90-х. Коли його, тоді молодого фельдшера Чорноморського ФАПу, помітив тренер Очаківської футбольної команди "Артанія". Він уподобав Романів стиль роботи з людьми і запропонував йому бути спортивним лікарем. Той погодився.

Згодом була робота в Росії.  До спеціальності фельдшера додалася ще одна - вчитель фізичного виховання та тренер з футболу (цього вимагала посада). Відповідальність була величезна - адже команда входила до складу вищої ліги.

З часом Ільїни все ж повернулися в Україну. Осіли і звили своє родине гніздечко в Куцурубі, на батьківщині дружини Романа - Олени.  Діти - старший Володимир та молодша Катерина - вирішили продовжити справу батька. Син здобув спеціальність фельдшера, нині вчиться в Запорізькому державному медичному університеті, освоює професію лікаря.  Донька закінчує базовий медичний коледж, планує також продовжити навчання.

Маленька людина з великим сердцем

№№13-14, від 14 лютого 

Не кожному в житті щастить зустріти справжню любов... Щиру і безкорисливу, кохання не «за щось», а «незважаючи ні на що»! Олені та Юрію, можна сказати, пощастило... Або ж ні! Чому пощастило? Комусь стає на заваді ненароком сказане слово, невпевненість у собі або у партнерові, різниця у віці, або у статках... А хтось - незважаючи на суспільні штампи і стандарти, виборює право бути щасливим. Саме такими наполегливими, дружними працелюбами здалося меня подружжя БЕЗРУКІВ з Куцурубу. Вони зуміли звити своє затишне родинне гніздечко, долаючи відстань, повсякденну рутину, не зважаючи на косі погляди здивованих перехожих.

Цю пару важко не помітити. Вона завжди привітна й усміхнена, він уважний та турботливий. А різниця у зрості між ними - 62 см!

Звітували музичні школи

№№3-4, від 10 січня.

З 17 по 28 грудня на базі початкових спеціалізованих навчальних закладів Очаківського району відбулися звітні концерти. Такий формат показових виступів був запропонований відділом культури РДА вперше та мав на меті обмін досвідом роботи між музичними закладами.

Свою майстерність демонстрували учні та педагоги Парутинської, Іванівської та Кам'янської дитячих музичних шкіл, філії яких також розташовані у Чорноморці, Куцурубі, Дмитрівці. Протягом всіх звітних концертів у глядачів була унікальна можливість насолодитися виконанням музичних творів на фортепіано, баяні, бандурі, гітарі, флейті, саксофоні та послухати дитячі хори Парутинської та Кам'янської музичних шкіл. Особливо приємною новиною стало відродження Парутинського духового оркестру, який свого часу був дуже відомий в Очаківському районі. Всім присутнім, гостям та батькам, юні музиканти своєю грою подарували натхненний та гарний настрій.

Наостанок, начальник відділу культури А.А. Зелінко акцентувала увагу на великій кількості творчої та талановитої молоді, яка мешкає у нас в районі. "Нехай для вас відкриваються нові музичні горизонти, не зупиняйтеся на досягнутому і надалі радуйте нас новими музичними творами", - побажала Анжела Анатоліївна.

«Ой радуйся, земле, син Божий народився!»

№№ 9-10, від 31 січня.

Традиційно зі святкуванням Нового року приходять до нас і три празники у гості: Різдво Христове, Василя Святого та Святе Водохреща. І дорослі й малюки з цими святами потрапляють нібито в якусь чарівну зимову казку з Новорічними колядками, щедрівкою та ще й з Козою. Вже восьмий рік поспіль працює фольклорний гурток «Квіткограй» школи естетичного виховання у Куцурубській ЗОШ. Ось і цього року 14 січня гуртківці своїми новорічними та різдвяними віншуваннями привітали працівників СВК «Лиманський», агрофірми «Лиманський»,  , працівників винзаводу та сільської ради, односельців у Святотроїцькій церкві, за що отримали солодощі, подарунки.  А 15 січня гурт «Квіткограй» привітав з Новим роком та з Василем Святим працівників порту «Очаків». Саме в цей день портовики відзначали 15 років зі свого заснування.

«Нехай пошле Бог Вам усім на втіху

Щастя, здоров`я на многії літа!»- співали гуртківці.

Щоб завжди на покутті сонечком хлібина,

Хай живе у злагоді вся Ваша родина».

Працівники порту пригостили дітей солодкими подарунками, побажали успіхів у навчанні, провели для них цікаву екскурсію.

Віншуємо Вас з Новим роком!

З Новим роком - прибутком добрим,

Ще й віком довгим.

Христос народився!

Славімо його.

                                                                                                                            П.В. Ключко,

                                                                                                     Керівник гуртка «Квіткограй»

                                                                             школи естетичного виховання с. Парутине.